Надихнувшись чудовою лекцією Марини Шквирі про великих хижаків України, вирішив написати пост про свої зустрічі з вовками. Їх у мене було досить таки багато, що, з одного боку, зумовлено вельми помітною кількістю вовків в наших краях, а з іншого -- тим, що вже років з чотирнадцяти до біса часу щорічно проводжу у полі.

Отже, всі мої численні зустрічі з цим файним звіром, що відбулися за останні два з половиною десятки років, можна звести до кількох основних типів.

Найчастіше я помічав вовків (в усіх типах бували як зустрічі поодиноких звірів, так і зграй) на досить великій (кілька сотень метрів) відстані, коли ті вже кивали п’ятами, очевидно зачувши мене куди раніше, ніж я їх побачив. Приблизно з тією ж частотою я піднімав вовків з місць відпочинку на відстані тих же кількох сотень метрів. Помітно рідшими, проте істотно цікавішими були зустрічі, коли я помічав вовків, а вони мене ні. В такому разі мав нагоду спостерігати за поведінкою більше чи менше часу, в залежності від того, чим був зайнятий на момент зустрічі (якщо під час обліку птахів, то тут особливо не поспостерігаєш, бо треба іти далі рахувати горобців). Зазвичай за таких зустрічей вовк чи вовки або неспішно здійснювали денний обхід угідь, або відпочивали собі  посеред степу.
Зустрічей четвертого типу було мало, всього лише 4 чи 5, але кожна з них супроводжувалася колосальним викидом адреналіну і від цього надовго відкладалася у пам’яті. Суть цього типу в тому, що за певного збігу обставин (якесь відповідне розміщення планет, сильний зустрічний вітер, підхід за якоюсь перешкодою тощо) я натрапляв на вовка (на зграю -- лише один раз) на денному відпочинку, причому він помічав мене (ну або ми з ним помічали один одного одночасно) вже тоді, коли відстань між нами була десь від 4-5 до 15-20 м. У такому разі вовк підривався з лігва і кидався -- ні, не вгадали, не на мене -- все ж таки тікати, але з таким грізним риком, що серце моментально опинялося десь там у п’ятах.

Ну і нарешті остання, до того ж унікальна зустріч, заради якої я і затіявся написати цей пост. Було те 20 серпня 2003 року. Зранку я проводив облік птахів на Івано-Рибальчанській ділянці Чорноморського біосферного заповідника. На другому кілометрі облікового маршруту якась сила просто таки потягнула мене кинути погляд праворуч -- бува таке, що в полі охоплює сильне відчуття, що за тобою спостерігають. На північ, на відстані десь з півкілометра, на кучугурі поряд з березовим гайком стояла пара вовків безсоромно витріщившись на мене. Вітер того ранку був південно-західний, тобто мій запах зносило дещо східніше від вовків. Декілька хвилин ми так і стояли роздивляючись один одного, аж раптом вовки розвернулися і збігли з кучугури. Водночас із березового гайка вискочило четверо вовченят і, пробігши через кучугуру, попрямували за дорослими. Ось тут і відбулося найцікавіше з усієї цієї історії. Вся гоп-кумпанія сіроманців, пробігши степом широкою дугою, перемістилася східніше так, щоб вітер від мене дув прямісінько до них. Далі вони розвернулися у мій бік, розсипалися у широку шеренгу таким чином, що двоє дорослих вовків зайняли її краї, а всі четверо вовченят, відповідно, позиції у середині шеренги. Після цього вони зупинилися, з півхвилини постояли і неспішно рушили у мій бік. З хвилину я спостерігав за їх підходом, але оскільки мені потрібно було іти далі обліковим маршрутом, зчинив невеличкий гвалт маючи на меті їх відігнати. Вовки зупинилися, вирішили що ну його до біса цього пришелепуватого, розвернулися і так же неспішно пішли в інший бік.

Загалом, від того, що відбулося, я був просто у неймовірному захваті. І справді, не кожного ж дня вовки тебе використовують у якості наочного посібника для практичного відпрацювання у вовченят навичок виходу на бойовий курс :)